Хто вижив – той вижив: найважчий курс відбору в історії сучасних армій

У березні 1977 року, коли секретність підрозділу Скаутів Селуса почали потрохи розвіювати, Рональд Рейд-Дейлі, командир підрозділу, надав інтерв’ю кільком журналістам. Він заявив, що за час діяльності Скаутів (з жовтня 1974 року) ними, за підтвердженими даними, було вбито 1205 терористів. “Це тільки ті, тіла яких ми бачили. Були й ті, хто помер від поранень пізніше, проте точної кількості ми не знаємо”- додав він. В цей же проміжок часу Скаути також понесли втрати- загинуло десятеро з них.

Поза всяким сумнівом- вражаючий результат: сто двадцять до одного. При ознайомленні з цим фактом, виникає запитання: яким чином можна досягти настільки серйозної переваги над ворогом? Як зробити так, аби кожен боєць був рівний сотні бійців противника? Відповідь на це запитання- проста, елегантна і позбавлена гуманності настільки, наскільки це можливо: потрібно, щоб такий солдат пройшов через пекло- і повернувся назад.

Для того, аби служити в цьому підрозділі, вважав Рейд-Дейлі, необхідно було мати досить специфічні характеристики. “Старий Рон” мав багатий досвід у підготовці бійців: він воював в складі САС, багато років навчав стрільбі Родезійських Африканських Стрільців і був тією людиною, що відповідала за підготовку десантників з Родезійської Легкої Піхоти. Він гарно знав про особисті якості, якими мав би володіти солдат, аби виконувати ту чи іншу роботу. На його особисте переконання, у більшості бійців RLI, SAS, та RAF, попри їх надзвичайні успіхи на війні, таких якостей не було. “Для специфічної роботи- специфічні люди”, часто казав він.

Рональду Рейду-Дейлі, для успішного формування Скаутів, необхідно було визначити, чи були у кандидатів в його підрозділ необхідні йому якості. І він придумав для цього чудовий спосіб.

Елітні підрозділи більшості армій світу мають специфічний етап підготовки- так званий “відбір”, або ж селекцію. Зазвичай, він триває від 5 до 15 днів, під час яких кандидатів тримають в стані постійної психічної та фізичної напруги. Протягом цього часу, як показує практика, майбутні спецпризначенці не отримують якихось важливих навичок- він служить для того, аби відсіяти тих, хто, на думку інструкторі курсу, не підходить для служби у підрозділі.

У Скаутів Селуса, звичайно, був свій відбір. Він тривав 18 діб і був, ймовірно, найбільш жорстким із тих, що коли-небудь існували. Часто можна зустріти співвідношення 1 до 10- саме стільки бійців його успішно проходили. Якщо звернутись до конкретного прикладу- у лютому 1977 на перший день відбору прибуло 126 солдатів. Курс закінчило 14 із них.

На курс приймали як білих, так і чорних солдатів та сержантів- і не робили між ними жодної різниці. Не дивлячись на те, що для допуску до відбору допускалися виключно діючих солдат армії у віці від 24 до 32 років, кожному з них доведеться починати свою кар’єру з нуля. Зазвичай бійцям інших елітних підрозділів, як от RLI, SAS чи поліцейського P.A.T.U. рішуче не хотілося знову ставати новачками- багатьох з них цей фактор зупиняв від рішення подати заявку на курс. Африканці ж, що вже служили в армії, теж мали свої перестороги: вони надавали перевагу підрозділам, що базувалися в районах їх проживання. Навіть коли серед цивільних з’являлись бажаючі долучитись до Скаутів, вони були зобов’язані пройти стандартний курс молодого бійця, а це 6 місяців виснажливих тренувань, перш ніж отримають можливість спробувати себе на відборі.

Усі бажаючі пройти курс, мали прибути на військову базу Інкомо, що знаходилася усього у 40-ка кілометрах від столиці країни, Солсбері. Це була єдина інформація, якою вони володіли. Кандидатам видавали стандартний військовий однострій, та шикували на плацу, разом з їх речами. Шикувалися всі без чіткого порядку- білі та чорні, сержанти та рядові- це вже було досить незвично для військових. Далі командир частини, той самий “старий Рон”, звертався до кандидатів з промовою. У промові він зазначав, що кожен із прибулих має пишатися своїм рішенням спробувати свої сили. Він зазначав, що кожен із кандидатів має право піти з відбору у будь-який момент, і в цьому немає ніякого сорому.

Далі, дещо дезорієнтованих кандидатів, для яких ситуація ні на йоту не стала зрозумілішою, просто залишали тинятися табором без діла. Їм видавали добовий сухий пайок, але попереджали, що з харчуванням можуть бути “невеликі перебої”, а тому радили зберегти його на потім. Вони мали час поспілкуватися між собою та з персоналом бази- які тільки посміхалися у відповідь на всі запитання. В такому стані бійців тримали до вечора, коли й починалося найвеселіше.

Кандидатам віддавали наказ пошикуватися. Разом з речима, їх завантажували в автобуси. Вже в автобусах їх знайомили з інструкторами відбору: одним офіцером і сімома сержантами: четверо білих і четверо чорних. Незалежно від звання і посади кандидата, вони були зобов’язані виконувати всі накази інструкторів.

В якийсь момент, автобуси зупинялися в традиційному місці біля повороту на ґрунтову дорогу, що вела в тренувальний табір Wafa Wafa, в якому кандидати проведуть увесь курс. Інструктори наказували вишикуватись на вулиці: надворі вже була суцільна африканська ніч, та скинути весь багаж кандидатів в одну купу. Офіцер-інструктор, начальник відбору, заявляв, що до місця призначення всього нічого – 23 кілометри, які бійцям доведеться пройти бігом. І увесь той мотлох, що вони понабирали з собою, солдати мають нести на собі. Звичайно, якщо ноша буде занадто важкою- речі можна і кинути, але доведеться з ними розпрощатись назавжди. Інструктор додавав, що на честь початку відбору кухар в таборі вже приготував стейки і холодне пиво: правда воно лише для інструкторів. Втім ті, хто вирішить піти з курсу, можуть приєднатися до вечері. Промовивши ці слова, інструктори сідали в автобуси та їхали далі. Одна машина, щоправда, лишалась- на випадок необхідності підбору тих, хто вирішив зійти з маршруту.

Бійцям доводилося бігти, викладаючись на повну- ніхто не хотів показати поганий час, аби не вилетіти з курсу. Деякі з них викидали свої речі. Більшість викидала харчі, наївно припускаючи, що їх нагодують в таборі. Коли, нарешті, бійці досягали табору (більшість з них проходило перше випробування, щоправда, декілька людей щоразу відсіювалось вже тут), вони бачили перед собою не військовий табір, а радше табір для військовополонених. Ні наметів, ні будівель, ні асфальту- лише кілька примітивних бунгало. Біля цих халабуд, що їх місцеві називали баша, було невеличке вогнище- це і була кухня. Біля неї ласували стейками з пивом інструктори, які при відблисках полум’я від багаття хижо посміхались.

Цієї ночі бійців не годували. Як і п’ять наступних. Їм нагадували, що ще при прибутті на базу Інкомо, вони отримали добовий раціон. Раціон кандидата в Скаути- 1/6 від стандартного добового раціону. Тому, сміялись інструктори, ті хто зголоднів хай їдять те, що зможуть дістати самостійно. Щоправда, інструктори замовчували один факт: для того, аби знайти собі їжі, кандидатам потрібен час. Але цього часу нікому надавати не збирались.

Перший п’ять днів, курс відбору був більше схожим на довге садистське катування: голодом, приниженнями, фізичними вправами і мінімумом сну. Бійців будили перед сходом сонця- і до сьомої ранку за розкладом була фізпідготовка: біг, стрибки, силові вправи. Одразу після неї, бійців шикували- і розпочиналася бойова підготовка: вправи зі зброєю і стрільба. Стріляли багато, не жаліючи набоїв. Бойова підготовка включала в себе і орієнтування на місцевості, роботу з мінно-вибуховими матеріалами, першої допомоги- інтенсивні фізичні навантаження перебивалися інтелектуальними тільки для того, щоб знову повернутися до фізичних. Курсантам не давали відпочинку- при цьому, інструктори міняли один одного ротаційним методом. Бойова підготовка тривала до заходу сонця, але на цьому навчання майбутніх скаутів не завершувалось. Вночі їх навчали пересуванню по бушу, орієнтуванню в темряві, прийомам нічної стрільби.

Звичайно, що під час цих занять, на кандидатами усіляко знущались: на них кричали, до них придирались, їх карали фізичними вправами за будь-який проступок. При цьому, голодним і втомленим, їм постійно нагадували- що з курсу можна піти будь-якої секунди. І деякі, не витримуючи, йшли.

Посеред ночі, вже повністю змучених та неймовірно голодних кандидатів відпускали спати: кому щастило, той встигав дістатися до хаток-баша, інші спали просто на голій землі. Кілька коротких годин сну- і пекельний день починався знову.

Перші кілька днів були, як кажуть, найважчими. Кандидати постійно шукали їжу: вони змушені були їсти комах, траву, ящірок, вишукувати їстівні корені рослин, харчуватися ягодами- найдобріші з інструкторів навіть радили, які з ягід не є отруйними. Важкі фізичні навантаження, голод і спека- могли легко вбити людину. Інструктори знали це, як знали і той кордон людських можливостей, за які мають бути в змозі переступити курсанти для того, щоб стати Скаутами.

На третій день, один з інструкторів відправлявся в буш на полювання. Табір знаходився в долині річки Замбезі- з усіх сторін оточений дикою природою. Прямо повз нього, час від часу, проходили слони і леви. В таких умовах було повно дичини, але скаут-інструктор шукав дещо специфічне: він підстрелював бабуїна. Потім з цього бабуїна знімали шкіру і вивішували прямо біля місця ночівлі курсантів. Там він висітиме два дні- на спеці, підгниваючи, збираючи на себе усіляких мух. За спогадами Скаутів- сморід від напівзогнилого бабуїна був нестерпним.

Увечері п’ятого дня, як казали інструктори, добовий раціон, що скаутам видали в Ін’янзі, вже мав би закінчитися: а тому кандидатів треба нагодувати. Бабуїна знімали з дерева, з нього (нарешті) доставали нутрощі, а гниле м’ясо, повне хробаків, кидалось в здоровенний казан. М’ясо гарно проварювали до стану смердючого зеленого місива, після чого пояснювали, що гарно проварене гниле м’ясо можна їсти в критичних умовах: воно навіть має харчову цінність. Щоправда, воно є придатним до їжі тільки поки гаряче: якщо дати йому охолоти і знову нагріти- така їжа з високою долею ймовірності може вб’є людину. Після цих пояснень, кандидатам пропонували це смердючу, зелену м’ясну юшку в якості вечері.

Кажуть, що за час існування табору Wafa-Wafa, від цієї вечері не відмовився ніхто. Деякі навіть просили добавки.

На шостий день бійцям вже починали видавати пайку- приблизно 1/5 від стандартного польового раціону. Бійців заохочували та допомагали порадами в пошуку провіанту під час занять: щоправда, полювання на великих країн заборонялось. Ставлення до кандидатів дещо пом’якшувалось, а заняття починали набувати більш практичного сенсу: більшість негодящих для служби в Скаутах Селуса вже вибули з курсу, а юшка з бабуїна виконувала роль ритуалу: той факт, що кандидати протримались до цього моменту, вже щось значив.

Проте, розпорядок дня, фізичні навантаження та знущання від інструкторів все ж нікуди не ділись. Крім того, кандидати не знали, як довго буде тривати курс відбору- їм ніколи про це не говорили. Невідомість тисла на бійців, так само як і жорсткий, навіть жорстокий, розпорядок. Так само, зі сходом сонця до пізньої ночі солдати знаходились на межі своїх можливостей, засвоюючи нові знання та гартуючи тіло.

На чотирнадцятий день людям, які були схожі на бранців японських концентраційних таборів, ставили до відома: завтра почнеться марш-кидок. Бійцям ставилась задача у складі груп висунутись на марш, звичайно по бездоріжжю. По їх маршруту, що проходив далеко від будь-якої цивілізації, були розкидані контрольні точки, на яких їх очікували інструктори. Кандидатам не казали, яко довго триватиме марш чи скільки кілометрів треба буде пройти: на кожній контрольній точці їм наказували висуватися до наступної контрольної точки, на цьому все. Кандидати отримували рюкзаки вагою у 30 кілограмів, повні каміння. Каміння, звичайно, було пофарбоване яскраво-зеленою фарбою, для того, щоб унеможливити його заміну іншим. Рюкзаки спеціально забивались саме камінням- психологічний ефект від перенесення абсолютно непотрібного вантажу важко оцінити на тривалих маршах. Крім рюкзаків, скаути також несли на собі зброю, боєкомплект та все необхідне спорядження. На час маршу, бійцям видавався пайок- 125 грамів тушкованого м’яса та 250 грамів кукурудзяної крупи на кожного. До кожної з груп кандидатів на час маршу приєднувався один з інструкторів: він контролював пересування групи.

Маршрут був розрахований на три дні та складав близько ста кілометрів, чого кандидати, звичайно, не знали. На ранок третього дня, вони досягали передостанньої контрольної точки: тут їх рюкзаки уважно зважувалися і перевірялися. Тим біцям, у яких рюкзаки все ще важили 30 кілограмів і які були повні зеленого каміння, видавався натомість невеличкий рюкзак повний піску, вагою у 10 кілограмів. Решту, звичайно, дискваліфіковували з курсу.

Кандидатам вказували направлення до наступної контрольної точки, та казали, що відстань до неї складає 30 кілометрів. Пройти цю відстань необхідно було якомога швидше: кандидату надавалося усього три години, неможливий час. Але, як завжди, інструктори обманювали кандидатів: пробігти треба було всього 20 кілометрів, і марш вважався успішним, якщо солдат вкладався у 2,5 години- теж складно, проте можливо, якщо враховувати, що цей маршрут пролягав по дорозі. Причиною цього обману була перевірка сили волі бійця: деякі з них, вважаючи, що завдання неможливе до виконання, або ж не вклавшись в час- просто втрачали волю до перемоги і сходили з дистанції.

Коли боєць, обливаючись потом, вже впевнений в тому, що не встиг на наступну точку, пробігав ці кляті 20 кілометрів- з кущів вистрибували інструктори і вітали кандидата з успішним складанням курсу відбору. Більшість бійців їм не вірило, вважаючи ці привітання просто ще одним з жорстоких жартів інструкторів, або ж якоюсь хитрістю, аби зняти кандидата з маршруту. Втім, коли вони бачили перед собою Рональда Рейд-Дейлі, що завжди був присутнім на фінальному етапі віброру- вони розуміли, що нарешті пройшли.

Новонародженому Скауту Селуса видавали коричневий берет і вітали як нового побратима. Більшість кандидатів, після катувань у 18 діб, не могли стримати сліз гордості.

Після святкування закінчення відбору та триденного відпочинку, Скаути поверталися на базу в Ін’янзі, де вони будуть проходити навчання ще протягом шести місяців. Їх шлях у формуванні себе як смертоносної зброї лише розпочинався, але вже зараз кожен із них пройшов через випробування, які відрізняли їх від будь-кого іншого. Тепер кожен із них вартував десяти інших- всіх, хто не зміг пройти цей шлях.

Протягом шести місяців тренувань Рейд-Дейлі доб’ється того, щоб кожен з них вартував сотні- всіх, кого майбутній Скаут знищить заради перемоги Родезії.