Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову, або нарис про те, як родезійську САС тричі формували

Історія формування еліти родезісьйкої армії- Сквадрону “С” Родезійського САС, хоч і була частково окреслена в опублікованій раніше статті, була дещо глибшою і цікавішою, аніж може здатися на перший погляд. Отже, вперше на території Південної Родезії підрозділ, що стане частиною 22 полку британського САС був сформований ще на початку 50-тих. Річ у тім, що британці мають дивну звичку розформовувати підрозділи після закінчення війни- і ця доля спіткала і відомий САС, що чудово зарекомендував себе під час другої світової війни. Влада у Лондоні не бачила необхідності в утриманні подібного підрозділу, а тому у 45 році він був розформований. Втім, вже через рік це рішення було переглянуте, та САС отримав своє друге дихання, хоча поки що тільки формально.

Як вже кілька разів згадувалося, криза в Малайї (яку я настільки часто згадую, що вже б варто було задуматись про окрему статтю) примусила британське армійське керівництво шукати нестандартних рішень. Для боротьби з комтерами (комуністичними терористами) було вирішено залучити підрозділ спеціального призначення. Так були сформовані так звані Малайські Скаути- на перших парах три ескадрони САС- один з яких був набраний в Родезії. З тисячі добровольців відбір пройшла всього сотня, яка отримала назву Ескадрону “Чарлі” Спеціальної Авіаційної Служби. Під командуванням Пітера Уоллса ескадрон чудово зарекомендував себе в контрпартизанській діяльності у період з 1951 по 1953, і саме вихідці з нього в майбутньому стануть ядром САС вже незалежної Родезії.

Втім, за гарною британською традицією, підрозділ було розформовано після закінчення війни. У Південної Родезії, надзвичайно безпечної країни, не було жодної потреби утримувати елітний контрпартизанський загін на постійній основі. Основою армії був Родезійський Полк та полк Родезійських Африканських Стрільців (так, про них згодом теж буде стаття), при цьому великої необхідності в них не було. По суті, в 1953 році ще навіть не зародилися ті сили, з якими родезійцям доведеться воювати в майбутньому (Роберт Мугабе, наприклад, в цей час був учителем молодших класів, а Джошуа Нкомо працював на залізниці і абсолютно законно брав участь у виборах в родезійський парламент). Основою безпеки та правопорядку в країні була навіть не армія, а Британська Південноафриканська Поліція, офіцери якої до 1962 року навіть не носили жодної зброї. Ветерани САС ж повернулися до цивільного життя, але деякі продовжили службу як інструктори чи офіцери вже інших підрозділів.

Ситуація знову змінилася вже за кілька років. Африканський Національний Конгрес, який очолював згаданий вище Нкомо, перейшов від політичної кампанії (не дуже вдалої) до погромів і погроз. У 1959 році в країні був введений надзвичайний стан, лідерів АНК було заарештовано (сам Нкомо в цей час був на конференції в Гані) а сама партія була заборонена. Ті ж з членів АНК, хто залишався на свободі- вже з-за кордону почали погрожувати початком “визвольної війни”. Лондон вимагав від родезійців піти на поступки африканським радикалам, але влада у Солсбері мала на це питання свою думку- і почала озброюватись. Знову виникла потреба в наявності спеціального контрпартизанського підрозділу спеціального призначення, і тому владою було ініційоване відродження САС.

У 1960, за ініціативи прем’єр-міністра Федерації Родезії і Ньясаленду, на базі Родезійських Повітряних Сил було засновано навчальний підрозділ, де солдати могли проходити десантно-парашутну підготовку. Втім, основний фокус під час навчання був направлений на фізичну підготовку- до його складу набирали найбільш фізично підготовлених добровольців, яких змушували займатися постійним бігом, фізичними вправами та десантуванням.

6 добровольців зі складу цього навчального підрозділу було вирішено направити до Великобританії, аби на базі 22 полку САС отримати необхідний досвід для того, аби сформувати аналогічний підрозділ в Родезії. Ці добровольці погано собі уявляли, чого очікувати від цього обміну досвідом, а тому посилили власні тренування ще за кілька місяців до мандрівки. В основному увага приділялась марш-кидкам по складній місцевості- кожного дня добровольці виконували черговий марш-кидок зі зброєю та вантажем. Саме тому по прибутті в Англію вони були більш ніж підготовлені як фізично, так і морально, але зіштовхнулися з типовим британським снобізмом: бійці 22 полку не горіли бажанням їх хоч чогось навчати. І хоч злагодження та обмін досвідом був узгоджений на рівні найвищих ешелонів армійської влади, обмін досвідом був радше формальним, аніж реальним. Втім, родезійці все ж старалися використовувати будь-яку можливість дізнатися чогось корисного від своїх горе-інструкторів. Вони навіть зуміли вибити собі право на участь у військових навчаннях, в яких брали участь підрозділи Данії та власне САС, та багато чого почерпнули саме звідти.

За три місяці родезійці повернулися додому, вже набагато краще уявляючи собі той підрозділ, який вони намагалися створити. Вони не збиралися повністю копіювати ані структуру, ані методи діяльності британських колег: Африка це вам не Британія, тут є свої особливості. В розумінні британців, бійцем САС могла стати тільки людина, що досягла віку у 23-25 років та вже мала мінімум три роки військового досвіду. Родезійці, з їх маленькою армією, не могли дозволити собі такої розкоші, а тому було прийняте рішення про набір добровольців з юнаків, що тільки-тільки закінчили школу. Деяку частину персоналу для створення підрозділу довелося переманити з новоствореного батальйону Родезійської Легкої Піхоти (під невдоволене крехтіння офіцерів RLI), але основою САС все ж стали вчорашні школярі. Для добровольців було розроблено курс відбору (в родезійському стилі, звичайно) та шестимісячний курс підготовки. За результатами відбору і навчання було сформовано шість груп- по 17 людей в кожній, які разом з небойовими кадрами утворили підрозділ чисельністю у 181 осіб.

Цей реорганізований підрозділ отримав назву підрозділу попередника- Сквадрон “С” Спеціальної Авіаційної Служби. Вони отримали власну базу- поблизу містечка Ндола, де бійці проводили час у нескінченних тренуваннях та вправах. У 1962 році деяка кількість САСівців, що щойно завершили базовий курс і отримали омріяні берети, вирушили на Близький Схід, для спільних з навчань з британськими колегами. На цей раз навчання пройшли більш вдало, а родезійцям вдалося здобути ще трохи дорогоцінного досвіду.

Здавалося б, нарешті Родезія відновила історичну справедливість та повернула з забуття високопрофесійний підрозділ спеціального призначення. Однак, вже 1 січня 1964 року Федерація Родезії і Ньясаленду, з подачі британців, припинила своє існування, а дві з трьох її територій отримали незалежність. Ця подія, власне, могла б і не сильно вплинути на новостворений САС, але був невеличкий нюанс- містечко Ндола та база сквадрону знаходилася у Північній Родезії, яка тепер вже називалася Замбією. Замбії та її новій чорній владі, як ви вже здогадалися, підрозділ спеціального призначення, що складався виключно з білих- потрібен не був. А тому Сквадрон “С” САС було розформовано. Знову.

Вже колишні САСівці отримали два варіанти подальшого працевлаштування. З однієї сторони, замбійці запропонували їм посади в інших військових підрозділах, ще й на хороших умовах: майбутній армії Замбії стали б в нагоді професійні інструктори. Південна Родезія ж, своєю чергою, пропонувала бійцям перебратися на південь для проходження служби в інших підрозділах. Втім, більшість САСівців справедливо вважали себе елітою і не хотіли служити ніде, крім САС. Більшість повернулися до цивільного життя, деякі таки залишилися в Замбії й всього 38 (за іншими даними- 31) бійців таки поїхали до Південної Родезії- без жодних гарантій щодо нормальних умов служби.

У 1965, як ми знаємо, політична ситуація в регіоні знов змінилась: Ян Сміт проголосив незалежність Родезії в односторонньому порядку та одразу отримав реакцію комуністичних радикалів у вигляді терористичної активності. Для боротьби з цією загрозою, Родезії знадобилися спеціалісти. І, вже традиційно, родезійці відновили САС. Під тією самою назвою. Знову.

Цього разу, бійці отримали базу у Солсбері. Основою підрозділу виступили ті самі солдати й офіцери, що минулого року перебралися в ці краї. Кадровий голод було вирішено заповнити за рахунок добровольців з Родезійської Легкої Піхоти (цього разу невдоволене крехтіння офіцерів RLI перетворилося в похмуре буркотіння) та, знов таки, вчорашніх школярів.

Чинна методологічна база САС була доповнена різноманітними ноу-хау, як от бойове вистеження, та підрозділ завзято взявся до справи, яка принесе йому всесвітню відомість- знищення терористів в промислових масштабах. Всі традиції, найменування та символи були прямо перенесені з минулої інкарнації САС, а менторство над підрозділом прийняв колишній командир Малайських Скаутів (ще тих, найперших), а тепер командувач Родезійськими Силами Безпеки генерал-лейтенант Пітер Уоллс. Саме тут і був остаточно оформлений той самий родезійський САС який ми знаємо, любимо і поважаємо.

Протягом наступних років, аж до середини сімдесятих, САС залишався єдиним підрозділом в Родезії, який міг виконувати довгі автономні операції в буші. При взаємодії з регулярними частинами та іншою елітою- RLI, вони були неймовірно ефективним інструментом війни та не залишали терористам жодного шансу. Але час йшов, інтенсивність бойових дій все зростала- і владою було прийняте рішення про створення ряду підрозділів, що змогли б розширити можливості армії. У 1973 році було створено знаменитих Скаутів Селуса.

Тут Скадрон “С” зіштовхнувся з новою кризою. Вся ця секретність та елітність Скаутів настільки сильно зацікавила бійців САС, що багато хто з них радо відповів на пропозицію взяти участь у курсі відбору. Фізично розвинені, морально підготовлені й надзвичайно гарно вишколені САСівці могли подолати те пекло, що побачили в таборі Вафа-Вафа. Спершу добровольців було всього кілька, але уявіть собі емоції їх побратимів, коли боєць вибував на курс, зникав на кілька місяців, а опісля при випадковій зустрічі казав, що не має права розповідати про своє нове місце служби. Колеги починали і справді заздрити: “Ми ж найелітніша еліта, а цей підрозділ засекретний навіть для нас? Вони ще крутіші? Треба терміново переводитись до них!” В результаті цих подій, протягом року в Сквадроні “С” залишилось всього близько 25 солдатів.

Кадровий голод, як ви вже здогадались, було вирішено заповнити за рахунок добровольців з RLI. Втім, цього разу буркотіння офіцерів переросло в справжній шторм з лайки, погроз, ударів кулаком по столу та тотальній відмові у цьому, вже третьому, запиті про допомогу. Тож САСівцям, на додаток до вже відпрацьованого методу набору школярів, довелося суттєво модернізувати систему підготовки. По-перше, рекрутери з САС детально вивчали успіхи щойно мобілізованих призовників лінійних підрозділів: якщо серед них знаходились новобранці, що демонстрували необхідні для САС якості, їм пропонували прибути для проходження курсу відбору. По-друге, термін навчання довелося скоротити з шести місяців- до чотирьох: кадровий голод кадровим голодом, але бойових звадань ніхто не відміняв. По-третє, в якості експерименту була запроваджена методика “All-in”, при якій новобранця, що пройшов курс відбору, але ще не встиг здати на берет та стати повноцінним САСівцем, долучали до складу бойової групи. Таким чином, на кожен стік з чотирьох бійців був один новачок, що в процесі виконання завдання продовжував навчатись, прямо на ходу. Це було, звичайно, дуже ризиково, крім того, дещо знижувалась ефективність такого стіку, але інших варіантів у Сквадрону “С” просто не було.

Така система експрес підготовки показала себе з кращої сторони. Новобранці показували гарні результати, швидко вчилися і здавали на берети. Кількість стіків вдалося наростити й підрозділ вже не відчував такого кадрового голоду. В 1978 Сквадрон навіть розширили до повноцінного Полку, чисельністю у 240 бойових диверсантів.

Але, як відомо, кінець цієї історії є трагічним. У 1980 Родезія зникла з карти світу- і разом з нею зникла і її еліта. Перший Родезійський Полк Спеціальної Авіаційної Служби був розформований. Цього разу- вже назавжди.