Американський стандарт: 105-мм гаубиця М2/М101

Серед численних артилерійських систем, які Україна отримала від своїх зарубіжних партнерів, поряд з сучасними «Цезарями», «Крабами» чи М777, трапляються й перевірені часом гаубиці. Якщо спробувати визначити артистему з найстарішим корінням, то це, безумовно, буде американська 105-мм гаубиця М101 – адже проєктування її розпочалось невдовзі після закінчення Першої світової війни! Ця неординарна гаубиця, безумовно, заслуговує детальнішої розповіді.

Враховуючи досвід Великої війнй

Для узагальнення досвіду бойового застосування артилерії у Першій світовій війні та вироблення рекомендацій щодо подальшого розвитку артилерійського озброєння 11 грудня 1918 р. начальник штабу Армії США генерал П.С. Марч створив комісію у складі семи офіцерів і генералів. Вона отримала офіційну назву „Комісія калібрів”, але значно частіше іменувалась „комісією Вестервельта” – за прізвищем бригадного генерала, який її очолив. 12 січня 1919 р. комісія розпочала роботу у Франції, а згодом відвідала Італію й Великобританію. Члени комісії ознайомились із попередніми висновками союзницьких штабів щодо бойового застосування артилерії. На цій основі вони підготували 38-сторінкову доповідь, яка, по суті, визначила шляхи розвитку американської артилерії на два наступних десятиліття. Зазначимо, що голова комісії генерал Вестервельт згодом став начальником штабу Армії США, а один з її членів Волтер Боутрайт обійняв пост начальника артилерії.

Комісія підтвердила висновок, зроблений ще у 1916 р. американським військовим аташе у Франції полковником Чарльзом Самероллом про доцільність переходу в дивізійній ланці від гармат калібру 75-76 мм до 100-105-мм гаубиць, більш придатних за умов позиційної війни. З іншого боку, комісія не наважилась цілком відмовитись від легких гармат. У підсумку було запропоновано розвивати обидва класи артилерійських систем.

Легка польова гаубиця у баченні членів комісії Вестервельта повинна була мати калібр близько 105 мм, вести вогонь снарядами масою 30–35 фунтів (13,62–15,89 кг) на дальність до 12 000 ярдів (10 980 м). Кут вертикального наведення мав становити від –5 до +65°. Принципово новою вимогою стало забезпечення можливості кругового обстрілу. Передбачалось напівунітарне заряджання та використання змінних зарядів. Основу боєкомплекту мали становити осколково-фугасні снаряди, передбачалось і застосування шрапнелі.

Легка гармата повинна була мати калібр близько трьох дюймів (76,2 мм). В її конструкції закладався принцип універсальності – застосування гармати в якості не тільки польової, але й зенітної. Тому кут вертикального наведення визначався в межах від -5 до +80°. Так само, як і для гаубиці, слід було забезпечити круговий обстріл. Для досягнення високої швидкострільності (20 постр./хв) слід було застосувати унітарне заряджання. При цьому висловлювалось побажання випускати патрони з двома різними зарядами: нормальним для стрільби на дальність до 11 000 ярдів (10 065 м) і посиленим – на більшу дальність. Маса снаряда не повинна була перевищувати 20 фунтів (9,08 кг). До боєкомплекту слід було включити гранату, а також шрапнель.

Ідея створення універсальної гармати, популярна в багатьох країнах у 20-30-х рр. минулого століття, набула певного розвитку і в США. У першій половині 1930-х років американські військові випробували 75-мм легку дивізійну гармату, яка була, скоріше, зеніткою, пристосованою для використання в якості польової гармати, а не польовою гарматою, здатною використовуватись як зенітка. Тумбова установка гармати монтувалась на лафеті з розсувними станинами. Для забезпечення кругового обстрілу застосувалась третя приставна станина. Максимальний кут піднесення досягав 85°. Однак далі випробувань справа не пішла – ідею універсальності гармат визнали хибною.

Дивізійна гаубиця: перші кроки

Значно більш плідним виявився інший висновок комісії Вестервельта: про доцільність переходу до гаубиць у дивізійній ланці. Щоправда, конструктори й військові майже одразу ж відмовились від ідеї забезпечення кругового обстрілу – це вело до надмірного ускладнення конструкції лафета та збільшення його вартості. Уже в 1920 р. з’явились чотири дослідних екземпляри гаубиці М1920 зі стволом завдовжки 22 калібри і горизонтальним ковзаючим затвором. Усі чотири екземпляри дещо різнились деталями, але загалом були дуже схожими. Випробування проводились на двох різних лафетах: М1920Е з розсувними станинами і коробчастому однобрусному М1921Е. Перший забезпечував кут піднесення 80°, а горизонтального наведення – 30°. Однобрусний лафет був простішим і дешевшим, але й характеристики його були нижчими: кут піднесення не перевищував 51°, а кут горизонтального наведення складав лише 8°. Висновки Бюро польової артилерії (Field Artillery Board) за результатами випробувань були невтішними: усі варіанти гаубиці М1920, як і обидві моделі лафетів, визнали надто важкими і складними.

У другій половині 1920-х років у США з’явились ще дві моделі 105-мм гаубиць. Гаубиця М1925 на однобрусному лафеті М1925Е розроблялась відповідно до вимог Бюро польової артилерії. У той же час конструктори арсеналу „Рок Айленд” в ініціативному порядку спроектували гаубицю Т2 на лафеті Т2 із розсувними станинами. Остання настільки перевищила свою конкурентку за тактико-технічними й експлуатаційними характеристиками, що Бюро було змушене визнати перевагу ініціативної розробки та відмовитись від подальшого удосконалення гаубиці М1925.

Гаубиця з арсеналу „Рок Айленд” була стандартизована як Howitzer M1 on Carriage M1 („Гаубиця М1 на лафеті М1”) і у січні 1928 р. прийнята на озброєння Армії США. Ця артсистема вела вогонь 33-фунтовими (15-кілограмовими) снарядами на дальність до 12 000 ярдів (10 980 м). Використовувалось сім зарядів.

Виробництво і удосконалення

Ухвалений у 1925 р. десятилітній план розвитку Армії США передбачав виготовлення 72 105-мм гаубиць – кількості, достатньої для переозброєння трьох артилерійських полків. Однак у кінцевому підсумку виготовили лише невелику партію гаубиць М1 – 14 одиниць. Повномасштабному виробництву завадила нестача бюджетних коштів, що виділялись на армійські потреби. Тому після відпрацювання технології серійного виробництва випуск гаубиць М1 припинили, зберігши можливість відновити його у разі потреби.

Продовжувались і роботи з удосконалення 105-мм гаубиці. Зокрема, у 1933 р. почалась розробка нового лафета, пристосованого для буксирування механічними транспортними засобами, оскільки попередній лафет М1 з дерев’яними шпицьованими колесами допускав застосування лише кінної тяги. З 1936 р. були послідовно передані на випробування лафети Т3, Т4 і Т5. У лютому 1940 р. останній взірець був стандартизований як „Лафет М2”.

У тому ж 1933 р. почалось доопрацювання артилерійської частини гаубиці М1 з метою пристосування її до стрільби унітарними пострілами із шрапнельними снарядами. Для цього довелось дещо змінити конструкцію зарядної камори. У квітні 1934 р. допрацьовану гаубицю стандартизували як М2. Однак вже наступного року від застосування унітарних пострілів відмовились – основним типом боєприпасу став напівунітарний постріл із осколково-фугасним снарядом.

Наклавши ствол гаубиці М2 на лафет М2 (Т5) і зробивши ще декілька дрібних змін, отримали нову гаубицю, стандартизовану в березні 1940 р. як Howitzer М2А1 („Гаубиця М2А1”). В дивізійній ланці армії США в червні 1940 р. налічувалось 4 236 75-мм гармат М1897 (включаючи ті, що були на складах), 91 75-мм гірсько-в’ючна гаубиця і лише 14 105-мм гаубиць М1 і М2. Валове виробництво гаубиць М2А1 розпочалось у квітні 1941 р. До вересня 1945 р. арсенал „Рок Айленд” випустив 8536 гаубиць М2А1 ( у тому числі в 1941 р. – 597, 1942-му – 3325, 1943-му – 2684, 1944-му – 1200 і 1945 р. – 730), які склали основу дивізійної артилерії Армії США та Корпусу морської піхоти під час Другої світової війни.

У роки війни робились спроби модернізувати гаубицю М2А1. Варіант М2А1Е1, обладнаний дульним гальмом, пройшов випробування, але не був прийнятий на озброєння. Багато зусиль було докладено для удосконалення лафета. Зокрема, враховуючи британський досвід створення 87,6-мм гармати-гаубиці, зробили спробу створити однобрусний лафет М2Е1 з додатковою поворотною платформою, але у вересні 1943 р. ці роботи згорнули. Також не просунулись далі дослідів роботи зі створення лафета М2Е2, який копіював лафет німецької легкої гаубиці leFH 18. Однак деякі зміни в конструкцію лафета все ж внесли. У листопаді 1942 р. автотранспортна служба міністерства оборони вирішила, що для причепів масою до 5000 фунтів (2273 кг) гальма є зайвими. Тож у травні 1943 р. прийняли лафет М2А1, позбавлений гальм. А у серпні того ж року стандартизували лафет М2А2 зі щитом покращеної конструкції. Передбачалось у ході модернізації довести до цього рівня усі лафети М2 і М2А1, але ці плани так і не були реалізовані.

Конструкція

Гаубиця М2А1 відзначається простою і раціональною конструкцією, пристосованою для масового виробництва. Ствол завдовжки 22 калібри має клиновий горизонтальний затвор. Противідкатні пристрої – гідропневматичні. Маса ствола із затвором становить 483 кг, усієї системи у бойовому положенні – 2259 кг.

Лафет гаубиці має розсувні станини, невеликий щит і колеса з пневматичними покришками діаметром 106,6 см. Ствол був максимально зміщений вперед задля забезпечення ведення вогню на великих кутах піднесення. Через це довелось ввести в конструкцію лафета потужний пружинний врівноважувальний пристрій. Діапазон кутів вертикального наведення був досить широкий – від –5 до +66°. Кут горизонтального наведення складав 46°. Єдиним недоліком лафету вважалась мала довжина станин, яка ускладнювала перекочування гаубиці та взяття її на буксир. Буксирування гаубиці здійснювалось, як правило, 2,5-тонними тривісними вантажівками GMC CCKW. Іноді застосовувались й гусеничні швидкохідні тягачі М5. Останні використовувались, головним чином, у дивізіях, що діяли на Тихоокеанському ТВД. На момент завершення Другої світової війни гусеничними тягачами були укомплектовані дивізіони 105-мм гаубиць у 13 з 19 піхотних дивізій Армії США, що воювали на Тихому океані.

Після відмови у 1934 р. від використання шрапнелі у боєкомплекті американських 105-мм гаубиць залишились тільки два типи снарядів – осколково-фугасний М1 масою 14,97 кг і димовий. Уже в ході Другої світової війни прийняли на озброєння бронебійний снаряд, пристрілювальний снаряд (із кольоровим димом) і касетний осколковий снаряд (використовувався, головним чином, на Тихоокеанському ТВД).

Снаряд М1 мав дві модифікації – стандартну і „глибокого проникнення” (з посиленим корпусом, але зменшеною масою заряду). Для спорядження використовувався ТНТ або „композиція Б” – суміш ТНТ з RDX. Маса вибухової речовини для стандартного снаряда становила 2,3 кг для „композиції Б” або 2,177 кг для ТНТ; для снаряда глибокого проникнення – відповідно, 2,087 кг або 1,93 кг.

Бронебійний снаряд важив 13,25 кг і споряджався сумішшю пентриту і тротилу масою 1,33 кг. Заряд був профільований таким чином, щоб формувати кумулятивний струмінь. Початкова швидкість цього снаряда становила 381 м/с. Він міг пробити броню завтовшки 102 мм на дистанції до 1800 м.

Заряджання гаубиці – напівунітарне (гільзи із зарядами переводились окремо від снарядів, але перед заряджанням з’єднувались). Для стрільби використовувались сім перемінних снарядів. Після відмови у 1934 р. від використання шрапнелі у боєкомплекті американських 105-мм гаубиць залишились тільки два типи снарядів – осколково-фугасний М1 масою 14,97 кг і димовий. Уже в ході Другої світової війни взяли на озброєння бронебійний снаряд, пристрілювальний снаряд (із кольоровим димом) і касетний осколковий снаряд (використовувався, головним чином, на Тихоокеанському ТВД).

Снаряд М1 мав дві модифікації – стандартну і „глибокого проникнення” (з посиленим корпусом, але зменшеною масою заряду). Для спорядження використовувався ТНТ або „композиція Б” – суміш ТНТ з RDX. Маса вибухової речовини для стандартного снаряда становила 2,3 кг для „композиції Б” або 2,177 кг для ТНТ; для снаряда глибокого проникнення – відповідно, 2,087 кг або 1,93 кг.

Бронебійний снаряд важив 13,25 кг і споряджався сумішшю пентриту і тротилу масою 1,33 кг. Заряд був профільований таким чином, щоб формувати кумулятивний струмінь. Початкова швидкість цього снаряда становила 381 м/с. Він міг пробити броню завтовшки 102 мм на дистанції до 1800 м.

Заряджання гаубиці – напівунітарне (гільзи із зарядами переводились окремо від снарядів, але перед заряджанням з’єднувались). Для стрільби використовувались сім перемінних снарядів.

Таблиця стрільби з гаубиці М2А1 осколково-фугасним снарядом М1

У 1962 році гаубиці М2А1 на лафеті М2А1 надали позначення М101, а на лафеті М2А2 – М101А1. В обох випадках могли застосовуватися стволи двох модифікацій – М2А1 або М2А2, а також противідкатні пристрої однієї з п’яти модифікацій – від М2А1 до М2А5. Прицільні пристрої зазнали удосконалення і включали: телескопічний приціл для стрільби прямим наведенням «Elbow» M16A1D (3-кратне збільшення, поле зору – 13°); панорамний приціл «Panoramic» M12A7S (4-кратне збільшення, поле зору – 10°); квадрант М4А1. Боєкомплект, як і раніше, складався з напівунітарних пострілів, але їх асортимент був розширений і включав такі типи снарядів:

• М1 – осколково-фугасний;
• М60 та М84 – димові (М60 також міг застосовуватися як хімічний – у цьому випадку він споряджався гірчичним газом);
• М314 – освітлювальний;
• М327 – напівбронебійний (бронебійний із посиленою фугасною дією);
• М444 – касетний, що містив 18 осколкових суббоєприпасів М39;
• М546 – бронебійний трасуючий;
• М548 – осколково-фугасний покращеної балістики.

Масове виробництво гаубиць на Рок-Айлендському арсеналі тривало до 1953 року, загальна кількість виготовлених М2А1 була доведена до 10 202 одиниць. Проте й у наступні роки випуск гаубиць М101А1 періодично поновлювався для виконання експортних замовлень. Останнє таке замовлення (на 133 гаубиці) було отримано 1981 року від Індонезії, підприємство виконало його до листопада 1983 року.

Служба

Наприкінці 1930-х рр. армія США почала переведення своїх піхотних дивізій на нову, «трикутну» структуру. Артилерія такої дивізії мала складатися з трьох дивізіонів 75-мм гармат і одного – 105-мм гаубиць (по 12 артсистем у дивізіоні). Оскільки серійних зразків 105-мм гаубиць поки що не було, у дивізії замість цих гармат ввели по дивізіону старих 155-мм гаубиць М1917 системи Шнейдера. За підсумками німецького бліцкригу у Франції американські військові вирішили замінити 75-мм гармати 105-мм гаубицями, залишивши в дивізії та дивізіон 155-мм гаубиць – така організація дивізійної артилерії існувала протягом усієї Другої світової війни.

Важливим нововведенням стала організація у кожному дивізіоні центру управління вогнем (ЦУВ, англ. FDC – Fire Directio Center). Він дозволяв зосередити вогонь дивізіону на одній цілі, а після її ураження – швидко перенести на наступну. Обладнання ЦУВ забезпечувало зв’язок із батареями та передовими артилерійськими спостерігачами, а також вироблення даних для встановлення прицілів. 1941 року ЦУВ з’явилися і на рівні дивізій.

У 1937 р. армія США мала лише 25 дивізіонів польової артилерії. До грудня 1941 року (момент вступу США у війну) їх кількість досягла 142-х, а до 1945 року перевищила 700. 264 з них мали гаубиці М2А1: 161 дивізіон (147 у складі дивізій і 14 окремих) на Європейському ТВД, 71 (відповідно, 62 і 9) – на Тихоокеанському та 32 – на території США.

У 1942 р. гаубиці М2А1 з’явилися в Корпусі морської піхоти – до складу артполків дивізій ввели по одному дивізіону таких знарядь поряд із трьома дивізіонами 75-мм гаубиць. До початку великих десантних операцій на Сайпані та Гуамі артполки мали вже по два дивізіони 105-мм та 75-мм гаубиць, а до моменту висадки на Іводзімі у 1945 році – три та один відповідно.

Основні одержувачі американської допомоги за програмою ленд-лізу – Великобританія та СРСР – особливого інтересу до американських артсистем не виявили, обходячись власними артсистемами. СРСР не отримав жодної такої гаубиці, британцям передали лише 16. Набагато потрібнішими американські гаубиці були Китаю та Вільній Франції, які отримали, відповідно, 476 і 239 М2А1. Ще 223 цих гаубиці передали цілій низці латиноамериканських держав, які вступили у війну на боці союзників, але в бою їх застосували лише бразильці, які відправили до Італії піхотну дивізію, що мала три дивізіони 105-мм гаубиць.

Досить широко 105-мм гаубиці застосовувалися під час війни в Кореї, причому по обидва боки фронту – як арміями США та Республіки Корея, так і частинами китайських добровольців, які воювали на боці КНДР.

Останньою кампанією американської армії, у якій широко застосовувалися гаубиці М101А1, стала В’єтнамська війна. Головним їх завданням у цій війні стала безпосередня підтримка піхотних частин, у складі дивізіонів гаубиці діяли відносно рідко. Набагато частіше вони застосовувалися батарейно, повзводно або навіть окремими артустановками. Досить екзотичним стало застосування гаубиць 1-го дивізіону 7-го артполку як озброєння десантних катерів LCM-6. Згодом як плавучі батареї використовувалися понтони AMMI, що монтувалися зі стандартних секцій. Для двох гаубиць М101А1 застосовувався понтон розміром 27,45 х 8,66 м, на краях якого знаходилися сховища боєприпасів, у центрі – житлове приміщення, а між ним та артпогребами – позиції гаубиць (все це захищалося аркушами броні). Кожна батарея мала в своєму розпорядженні три понтони AMMI і п’ять десантних катерів LCM-8 (три з них служили як буксири-штовхачі понтонів, один – як ЦУВ, ще один – перевозив додатковий боєкомплект). З 1966 р. на зміну М101А1 почали надходити нові 105-мм гаубиці М102. Старі системи поступово передавалися союзникам – до кінця 1969 р. Південний В’єтнам отримав 730 гаубиць М101А1 (нових систем М102 передали лише 60). Через рік південнов’єтнамська армія мала сорок дивізіонів 105-мм гаубиць (тридцять – у складі піхотних дивізій, сім окремих і три аеромобільних), а також сотню окремих взводів М101А1 у укріплених пунктах. Чимали були й втрати, особливо під час відбиття великомасштабних наступальних операцій – так, за період з 31 березня по 10 квітня 1972 р. була втрачена 81 гаубиця.

В американській армії та морській піхоті М102 так і не змогла повністю витіснити старі 105-міліметрівки. У 1983 р. М101А1 взяли участь в останній бойовій операції в складі армії США – вторгненні на Гренаду. У 1985 році армія США мала (головним чином, у Національній гвардії та резерві) шість гаубиць М101 та 494 М101А1. Лише у 1990-ті роки і М101А1, і М102 були замінені новими 105-мм гаубицями М119.

За кордоном

У повоєнні роки американські 105-мм гаубиці надійшли на озброєння армій кількох десятків країн – насамперед членів НАТО (Бельгії, Данії, Греції, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Туреччини, ФРН, Франції). Отримали їх і позаблокові Австрія та Югославія, а після розпаду останньої – нові незалежні держави. У Канаді, Австралії та Новій Зеландії М101А1 прийшли на зміну 25-фунтівкам британського зразка. Якщо в Австралії та Новій Зеландії американські гаубиці вже замінені ліцензійним варіантом англійської L118, то канадці в 1997 році піддали свої 105-міліметрівки модернізації (замінивши ствол довшим, 33-каліберним) і під позначенням С3 зберігають деяку кількістьв резервних частинах. Базовий варіант М101А1 позначався в Канаді С1 і випускався за ліцензією у 50-ті роки минулого століття.

У Латинській Америці простіше згадати країни, які не експлуатували американські 105-мм гаубиці – Коста-Ріка та Панама. У решті держав регіону (від Мексики на півночі до Аргентини на півдні, а також острівних Гаїті і Домініканській Республіці) ці гаубиці знаходяться на озброєнні. Їхня кількість у різних країнах різна і коливається від кількох одиниць до кількох сотень (наприклад, у Бразилії – понад 250).

В Африці М101 менш поширені, але і в цьому регіоні можна назвати добру дюжину країн, що одержали ці системи. Ефіопія, Лівія та Ліберія отримали 105-мм гаубиці як військову допомогу зі США, а Мозамбіку та деяким іншим державам вони дісталися «у спадок» від колонізаторів.

На Близькому Сході М101 застосовувалися обома сторонами ізраїльсько-йорданського та ірано-іракського конфліктів, використовувалися в арміях Лівану, Саудівської Аравії, Ємену. Досить широко розповсюджені американські 105-міліметрівки в Індокитаї та Далекому Сході (В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Таїланд, Бірма, Республіка Китай, Республіка Корея, Японія). В Японії і на Тайвані гаубиці М101А1 випускались за ліцензією. В кількох країнах ці гаубиці модернізували (наприклад, перетворюючи на САУ – як в Республіці Корея), але модернізації М101 – це тема для окремої розповіді.

***

Кар’єра М101 поступово наближається до завершення. Але і в ХХІ столітті ця гаубиця продовжує служити захисту демократії. 18 таких гаубиць отримала у вересні 2022 р. Україна. Шлях їх в наші Збройні Сили був звивистий: американці свого часу передали ці гаубиці Данія, та у 2002 р. подарувала Литві, а за двадцять років литовці передали М101А1 Україні. В бою українські М101А1 дебютували в листопаді 2022-го, а на озброєння ЗС України цю гаубицю офіційно взяли 28 серпня 2023 р. Відомо про використання цих систем 71-ю окремою єгерською бригадою.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 4731 2196 4166 1818