На варті миру і капіталізму частина 14: “Ланс”

У 1962 р. армія США розпочала розробку нової тактичної ракети, покликаної замінити комплекси «Онест Джон» та «Лакрос». Виріб, спочатку позначений просто «Ракета В», повинен був мати дальність пуску 30 миль (трохи більше 48 км), мати максимально короткий час передстартової підготовки та забезпечити КІВ близько 200 м. Цілком природним на той час виглядав вимоги комплектування ракети ядерною БЧ, але у зв’язку з розробкою доктрини «гнучкого реагування» згодом як опція почала розглядатись і звичайна БЧ. 11 січня 1963 р. з фірмою «Ченс Воут» було підписано контракт на повномасштабне проєктування нової ракети. У цьому документі вона вперше фігурує як MGM-52A «Ланс» (Lance – спис).

Розробка ракети велася досить швидко. Одноступінчаста ракета комплектувалася твердопаливним двигуном постійної тяги з регульованим часом роботи (що досягалося відкриттям отворів дренажних, що зрівнюють тиск в камері згоряння з атмосферним). Дальність стрільби регулювалася, окрім часу роботи двигуна, кутом підйому напрямної ПУ. Управління останньою стадією польоту здійснювалося за допомогою великих аеродинамічних рулів. Оскільки необхідна дальність стрілянини не перевищувала півсотні кілометрів, для ракети передбачили відносно просту інерційну систему наведення з аналоговим комп’ютером, який перераховує відхилення від заданої траєкторії на команди управління.

Перший пуск ракети XMGM-52A (кидковий – без працюючої системи наведення) відбувся 15 березня 1965 р. У серпні того ж року відбувся перший пуск зі штатної ПУ на гусеничному шасі. До жовтня 1966 р. випробування переважно завершилися – зокрема, і з включеною системою наведення. Але тут ми вкотре маємо згадати зміну військової доктрини. З прийняттям концепції «гнучкого реагування» потреба у штатному носії ядерної зброї для рівня дивізії відпала – тепер дивізії мали вести бойові дії переважно звичайними засобами ураження. Роль «довгої руки» командира дивізії мали відігравати реактивні системи залпового вогню (майбутня MLRS). Ну, а якщо вже доведеться завдати ядерного удару, то на рівні дивізії це завдання покладалося на ствольну артилерію, для якої створювалися відповідні боєприпаси. Тактичні ракети переміщалися в організаційній структурі на один щабель вгору – на рівень армійського корпусу, що означало суттєве зростання вимог до дальності пуску. Зрештою, у своєму першому варіанті «Ланс» на озброєння так і не потрапив.

У 1967 р. фірма «Рокетдайн» створила новий тип ракетного двигуна, який забезпечував при однаковій масі (разом з паливом) суттєве збільшення питомого імпульсу. Це дозволяло, за розрахунками, збільшити дальність стрільби «Ланса» практично вдвічі. Хоча на той час вже намітився перехід на більш зручні в користуванні та безпечні твердопаливні двигуни, виріб «Рокетдайну» був рідинним. Як паливо у ньому використовувався несиметричний диметилгідразин, а окислювачем була азотна кислота. Принципово новим підходом стало застосування т.зв. ампульованих баків: вони заправлялися окислювачем та паливом на заводі, після чого герметизуються та запаюються. Заправлена ракета може зберігатися кілька років, в стройових частинах виключається необхідність маніпуляцій з токсичними і їдкими компонентами.

У новій ракеті, що одержала позначення MGM-52В, паливний бак розташовувався над баком з окислювачем. Усередині кожного бака були тарілчасті поршні. Після запалення порохового заряду газогенератора гарячі гази заповнюють запоршневі об’єми в баках пального і окислювача. Під дією газу поршні тиснуть на компоненти палива. Останні проривають герметизуючі мембрани та надходять у двигун, де самозаймаються.

Рідинний ракетний двигун складався з двох частин. По осі симетрії ракети знаходилась камера згоряння маршового двигуна, а по її колу – багатокамерний стартовий двигун. Останній працював на паливі підвищеної густини, яке знаходилося безпосередньо в камерах згоряння – з бака туди подавався лише окислювач. Тяга стартового двигуна, який працює кілька секунд, становила 186,7 кН, а маршового – регулювалася в межах від 19,56 до 0,06 кН. Частина газів стартового двигуна протягом 1,5 с після старту надходила у спеціальні бічні сопла, які розкручували ракету задля її стабілізації. Надалі обертання ракети підтримувалось за допомогою чотирьох косорозташованих хвостових стабілізаторів.

Система наведення ракети MGM-52В – інерційна AN/DJW-48. Вона включає автомат контролю напряму та швидкості (DC), автомат компенсації впливу метеорологічних факторів (Automet) та джерела електроживлення. Оскільки політ ракети проходить в атмосфері, керування здійснюється за допомогою аеродинамічних рулів. Система наведення забезпечувала КІВ близько 200 м.

Ракета MGM-52В могла комплектуватися як ядерною, так і звичайною бойовою частиною – в обох випадках невіддільною від самої ракети. Ядерна БЧ W-70-1 важила 211 кг і мала потужність 5-100 кт (можна було вибрати величину 5, 10, 20, 50 або 100 кт). Максимальна дальність стрільби з такою БЧ складала 120 км, мінімальна – 7 км. Звичайна БЧ важила набагато більше – 454 кг, а максимальна дальність стрільби становила 70 км. Така бойова частина могла споряджатися або 270 кг вибухової речовини, або 850 бронебійно-уламковими елементами для ураження площинних цілей. Цікаво, що заміна БЧ на ракеті супроводжувалася і заміною стабілізаторів: адже в ядерному спорядженні ракета важила 1285,5 кг, а у звичайному – 1520 кг. Тому у другому випадку встановлювалися стабілізатори більшої площі. З огляду на меншу дальність стрільби КІВ при застосуванні звичайної БЧ також було дещо меншим – 120-150 м.

Випробування ракети MGM-52В почалися у вересні 1969 р. – з річним відставанням від плану, викликаним проблемами з доведенням двигуна. У 1971 р. ракету взяли на озброєння. Загалом у ході випробувань запустили 156 ракет MGM-52А та MGM-52В. Комплекс вийшов високомобільним – пускову установку М752 створили на шасі гусеничного транспортера М548, а той у свою чергу був похідним від бронетранспортера М113. Хоча пускова установка була неброньованою, можливість плавати та аеротранспортабельність вона зберегла. У разі потреби саму ПУ можна було зняти з машини і встановити на одновісний причіп – так виходила пускова установка М234, що буксирується. Транспортно-зарядна машина (ТЗМ) М668 також базувалася на шасі М548. Вона обладналася краном та перевозила дві ракети «Ланс». Таким чином, вогневий взвод мав у своєму розпорядженні три ракети. У ньому також була апаратура топоприв’язки (наземна інерційна навігаційна система) та комп’ютер для обчислення траєкторії польоту з пристроєм програмування бортового комп’ютера ракети. Пуск першої ракети з обладнаної позиції з відомими координатами міг бути здійснений через 7-10 хв після прибуття на позицію, з необладнаної – через 12-15 хв.

Розгортання комплексів «Ланс» почалося у 1972 р., і до середини 1970-х рр. в армії США ними озброїли вісім дивізіонів, кожен із яких включав три вогневі батареї по дві ПУ, батарею управління та технічну батарею. Два дивізіони (1-й 12-го АП та 6-й 33-го АП) дислокувалися у Форт-Сілл, а решта – на території ФРН. Останні кілька разів змінювали свою нумерацію, і у 1986 р. вона виглядала так: у 5-му АК були 1-й, 2-й та 3-й дивізіони 32-го артполку, а в 7-му – 2-й, 3 -й та 4-й дивізіони 12-го АП. Дислоковані у ФРН дивізіони мали загалом 36 ПУ, 108 ракет і таку ж кількість ядерних боєголовок до них.

Ракети «Ланс» у другій половині 1970-х років. досить широко впроваджувалися до армій європейських союзників США. 24 ПУ та 72 ракети поставили ФРН. Ними укомплектували чотири дивізіони: 150-й у 1-му АК та 350-й у 3-му АК мали по 6 ПУ, 650-й, призначений для німецько-датського Ютландського корпусу – 4, а 250-й у 2-му АК – 8 ПУ (у його складі крім трьох штатних вогневих батарей була четверта – навчальна). Великобританія придбала 12 ПУ «Ланс», які надійшли на озброєння 50-го артполку 1-го АК, дислокованого у ФРН. 8 ПУ отримала Італія – вони надійшли на озброєння 1-го та 3-го дивізіонів 3-ї бригади польової артилерії (5-й АК). По одному дивізіону сформували у Нідерландах (129-й) та Бельгії (3-й). Єдиним неєвропейським союзником США, який отримав «Ланси», став Ізраїль. У цю країну постачалися ракети лише у неядерному спорядженні. Точна кількість поставлених Ізраїлю пускових установок невідома, але, ймовірно, вона не перевищувала 6-8 одиниць.

Виробництво ракет «Ланс» завершилося 1980 р. До того часу було виготовлено 2133 ракети. У 1982 р. почалася їхня модернізація рівня MGM-52С. У результаті її ракети дообладналися приймачами системи віддалемірної корекції DME, яка використовувалась в авіації. Завдяки цьому вдалося зменшити величину КІВ до 70-100 м. Зовні модернізовані ракети можна було відрізнити за додатковими невеликими трапецієподібними стабілізаторами, розташованими біля центру ваги ракети. У тому 1982 р. почалося впровадження нових ядерних бойових частин W-70-3 – т.зв. нейтронних. У них потужність підриву в тротиловому еквіваленті становила всього 10 кт, зате значно вищим було проникаюче випромінювання. При підриві такого заряду уражався насамперед особовий склад противника – не захищала навіть броня танків Т-55 та Т-62. А ось руйнування від ударної хвилі та рівень радіоактивного зараження місцевості були набагато меншими, ніж при звичайному ядерному вибуху – це створювало сприятливі умови для наступу власних військ. Дальність стрільби ракети з нейтронною БЧ досягла 138 км.

Після розпаду Організації Варшавського договору американці в 1991-1992 рр. вивели свої «Ланси» з Європи, а 1994 р. ці ракети зняли з озброєння їх союзники по НАТО. Зараз ураження цілей на дальності до 300 км в арміях США та деяких інших країн покладене на ракети ATACMS (MGM-140). Але оскільки ці ракети комплектуються лише неядерними БЧ, розповідь про них виходить за межі нашого циклу.

У 1986-2015 рр. ракети MGM-52 використовувались як мішені під час відпрацювання засобів протиракетної оборони (у тому числі ЗРК “Петріот”, системи “Іджіс” та ін.)

Тактико-технічні характеристики ракети MGМ-52C

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9